Найбільший і найлегендарніший стадіон України відкрили 12 серпня 1923-го

У самісінькому центрі Києва, біля підніжжя мальовничої Черепанової гори, розташована споруда, котра з 1996 року має назву «Національний спортивний комплекс (НСК) «Олімпійський». Її центральною частиною є велика арена з футбольним полем і двоярусними трибунами. Коли ж з’явилася ця краса? Давайте з’ясуємо!

На початку минулого століття в Російській імперії вирішили організувати Всеросійську промислову виставку. Територією її проведення обрали Київ — на той час велике губернське місто. Був визначений і рік виставки — 1913-й.

Визначаючись, де саме будувати павільйони, організатори не знайшли придатнішого місця, ніж Троїцька площа — незабудована тоді просіка між Прозорівською вулицею та Прозорівським шляхом, яка пролягла між Госпітальною та Черепановою горами, а також Олексіївським парком на схилах останньої (дивна назва цієї гори з’явилась іще на початку ХІХ ст. при міському губернаторі П. С. Черепанові — саме тут була його садиба). На зазначеній території функціонував Троїцький ринок, який займав велику територію, а найкращою архітектурною спорудою був Народний будинок (сьогодні — Театр оперети): саме біля нього провідні архітектори Києва звели дерев’яні й муровані павільйони. Виставку відкрили 29 травня (11 червня) 1913-го, серед 24-х відділів був і спортивний: одразу від центрального входу з Великої Васильківської першим праворуч розміщувався павільйон автомобільного, мистецького й спортивного відділів.

Для популяризації виставки під час її роботи, а саме в серпні 1913 року, планувалась організація дебютної Всеросійської Олімпіади — комплексу змагань із усіх видів спорту, які на той час практикувалися в імперії. В її організаторів сумнівів щодо місця проведення не виникало.

Лише Київ мав придатний для цього стадіон — на Лук’янівці, в районі вулиць Глибочицької, Львівської (пізніше — Артема, нині — Січових Стрільців), Дикої та Монастирської, навпроти нинішнього кінотеатру «Київська Русь». Відкрита 12 серпня 1912-го споруда мала назву «Спортивне поле». Будували її за зразком паризького «Парк де Пренс», а збирала вона майже п’ять тисяч глядачів (три на трибунах із лавками, в т.ч. одна тисяча — під дерев’яним навісом). Тут відбулись основні турніри Олімпіади, хоча деякі змагання проводились і в павільйонах виставки та на її території. Цьому місцю й судилося стати головним спортивним ядром Києва.

Відгриміла Перша світова війна, відійшли в минуле лихоліття громадянської. Про «Спортивне поле» й інші непогано обладнані майданчики залишилися тільки спогади, а від колись величних будівель — руїни. Гігантська територія виглядала жахливо: все, що мало бодай якусь цінність (як на поверхні землі, так і під нею), було розграбоване, викопане й спродане на т.зв. «товкучках». Зостався бруд і купи уламків — величезний смітник.

Іще 1919-го М. І. Подвойським (воєнкомом УСРР) для спорудження стадіону була відведена територія Пушкінського парку. Відпущені необхідні кошти і навіть розпочато підготовчі роботи, але прихід Білої армії Денікіна зірвав плани. У 1920–1921 роках питання необхідності арени підіймалося неодноразово, втім, зусилля не досягали успіху. В грудні 1922-го на засіданні Київської губернської Ради фізичної культури про стадіон навіть не згадувалося. Проте на початку наступного року керівництвом всеобучу було ухвалено рішення про організацію в місті другої Всеукраїнської Олімпіади, відтак причетні до виконання вказівок згори заворушились: у березні знайшли найпридатніше для стадіону місце на території колишньої Всеросійської промислової виставки. До літа треба було «всього-на-всього» звести арену. Про відсутність коштів і людських ресурсів мало хто замислювався.

Особливу увагу будівництву приділяв угорський політичний діяч Лайош Гавро, котрий тоді був військовим комісаром Київської губернії. Саме йому належить ініціатива створення Червоного стадіону, завдяки його зусиллям процес зрушив із місця. Назва була визначена за революційними традиціями часу.

Враховуючи обставини, вирішили тимчасово обладнати бодай якийсь спортивний майданчик. І почали руйнувати все, що залишилось од виставки. Хоча й це було непросто, бо те, що можна було розібрати без техніки, розграбували. Залишилися залізобетонні стіни центральних павільйонів. Тому наприкінці квітня впродовж чотирьох днів повітря здригалось од вибухів — стільки часу тривали підривні роботи.

Однак проект нової споруди, розроблений молодим інженером Л. І. Пільвинським, затвердили. Простенький, але з перспективою підсилення й можливістю доопрацювання. Щоправда, в поспіху ніхто не замислився над тим, куди має бути зорієнтована головна вісь стадіону: її провели зі сходу на захід, що навіть у ті роки не практикувалося в інших країнах.

Центральний вхід до виставки — красиву білу «тріумфальну арку» — залишили. Для південної та східної трибун використали природні схили Черепанової гори. З уламків будівель скомпонували північну й західну трибуни, засипавши їх землею.

Згідно з проектом, залишили басейн головного фонтану за західними воротами футбольного поля. Щодо дерев’яних лавок для глядачів: їх узагалі не зробили. Планувалося спочатку поставити лавки на 10 тисяч місць. Опісля вирішили: ще чотири-п’ять тисяч глядачів стоятимуть на схилах. А для сидінь, окрім пагорбів, можна було використати лише колишні сходи, котрі зостались од виставки за східними воротами. Звідки (вже у наш час) виникла цифра глядацької місткості — п’ять тисяч — складно сказати, бо в тодішніх документах вона не зустрічається. Можливо, переплутали з місткістю «Спортивного поля».

Роботи до кінця червня велися лише силами допризовників: 300 мобілізованих молодих хлопців працювали задарма, бо місцева влада плюс громадські об’єднання не виділяли на це кошти. Гавро, щоб якось виправити становище, організував із 1 липня «тиждень Червоного стадіону», під час якого в селах та містечках Київщини збирали «добровільні» внески з допризовників. Невдовзі також запровадили масовий продаж маленьких червоних зірочок. Чим ближче було до визначеної заздалегідь дати відкриття, тим більше громадян залучалося до будівництва. 15 липня на недільнику працювало півтори тисячі киян.

Час початку змагань постійно відкладали. Потім зрозуміли, що нічого путнього з цього не вийде, що на організацію Всеукраїнської Олімпіади потрібні великі кошти, тому й перенесли її до Харкова. Але в Києві таки повинен був відбутися турнір бодай місцевого значення, тому й вигадали губернську Олімпіаду. Деякі заходи передбачалося провести на спортивному майданчику «Полярна зірка» на вулиці Фундуклеївській (нині — Хмельницького, пізніше там обладнали міський велотрек).

Тепер дещо відволічемося для сенсаційної знахідки: з’ясувалося, що на початку серпня Київська губернська Рада фізичної культури підтримала ініціативу губвоєнкома Гавро щодо повної назви споруди — Червоний стадіон ім. Льва Троцького! Проте ім’я цього партійного діяча на «титулці» значилося тільки 1923-го. Наступними роками арена стояла занедбана, натомість 1928-го Троцького «стерли з пам’яті» — як і з історії сучасного НСК.

Дата відкриття губернської Олімпіади переносилась із 5 на 11 серпня, потім — на 12-е. Про урочисте відкриття стадіону першого числа останнього місяця літа, звісно, забули. Насамперед тому, що відкривати, як з’ясувалося, не було чого. Втім, запуск спортивного свята все-таки відбулося: перші змагання на Червоному стадіоні організували 12 серпня, тож саме цей день є датою його народження.

…На Олімпіаді повинні були виступати спортсмени з Умані, Білої Церкви та Черкас, але прибули тільки 38 уманців і 14 представників Малина. Запуск заходу відбувсь опівдні (близько 13.00). Спочатку урочистим маршем на стадіон вийшли спортсмени, по тому губвоєнком Попов (Гавро вже поїхав із Києва) оголосив Олімпіаду відкритою. З вітаннями виступили представники Київської та Уманської Рад фізичної культури, начальник губвсеобучу та київський окрвоєнком. Опісля цього розпочалося змагання легкоатлетів, а також зіграно один тайм товариського матчу між Шулявським спортклубом і збірною Малина (2:0). Увечері присутні переглянули на великому екрані кінофільм «Хто вбивця?».

А де ж такі відомі атрибути арени, як гра в «живі шахи» чи показ гімнастичних «пірамід»? Чого не було, того не було: насправді «живі шахи» з’явилися дещо пізніше — 1925 року, а гігантська піраміда зі спортсменів у вигляді зірки — 1928-го. Також не існувало трибун із дерев’яними лавками для глядачів. Тобто наголошувати, що стадіон був здатний приймати п’ять або навіть 14 тисяч глядачів, абсурд!

…Отака історія заснування головного стадіону України. Навесні 1996-го він отримав нинішню назву, що дуже символічно: вона вказує не тільки на те, що в Києві відбулася частина змагань московських Ігор-1980, а й змушує згадати події далеких 1913 та 1923 років, коли в «місті на семи пагорбах» одгомоніла Всеросійська Олімпіада, відтак, за десятиліття, — губернська.

За напрацюваннями Анатолія Коломійця.

Фото сайта ua.news.