Нападник, який провів у «Динамо» чотири сезони, а в «Шахтарі» – вісім, згадує основні віхи кар’єри й ділиться очікуваннями щодо матчу 25 серпня

— Олеже, про це Вас постійно запитують, та все ж: на найвищому рівні Ви забили 99 м’ячів — як можна було не провести ще один?!

— Статистикою своєї кар’єри я ніколи особливо не займався. Так, уже після завершення проглянув цифри й подумав: якби знав, що в мене 99, мабуть, пограв би ще десь півроку — щоби цифра перевалила за 100. А тоді я цього не знав. Окрім того, мені вже було 33, за кар’єру пережив не одну травму…

— Існує цікава версія: буцімто 2003 року Ви не планували «вішати бутси на цвях», але надійшла пропозиція від «Шахтаря» — працювати у структурі клубу, то Ви й погодились. Із думкою — можливо, вдруге не покличуть…

— Якоюсь мірою, це правда. Тоді я виступав за донецький «Металург». Перед останнім — або одним із останніх — матчів сезону я вже розумів, що завершую ігрову кар’єру. Й тут подзвонив Президент ФК «Шахтар» і запропонував посаду в службі селекції. І я зразу погодився. Тим паче там уже працювали мої друзі — Ігор Леонов і Геннадій Орбу.

— Загалом у донецькому клубі Ви відіграли вісім сезонів. А перейшли влітку 1992-го. Можете детально пригадати перипетії переходу?

— Дуже добре все пам’ятаю. В останньому матчі сезону-1992 «Динамо» програло «Таврії» й не стало чемпіоном. Поєдинок був у Львові, а коли ми приїхали в Київ, дізналися, що в команді буде кадрова «чистка». Мене виставили на трансфер. У цей момент із Донецька зателефонував Валерій Іванович Яремченко, тодішній тренер «Шахтаря», і запропонував змінити команду. Я зразу погодився. Якщо не помиляюся, мій перехід був частиною угоди про трансфер Сергія Реброва в Київ.

— А чому, на Вашу думку, київська команда не стала переможцем найпершого Чемпіонату України? Для Вас той програш від «Таврії» став тим більше прикрим, оскільки в подальшому Ви не були настільки близько до національного «золота».

— Справді, потім такого реального шансу стати чемпіоном я не мав… Програли, бо недооцінили сімферопольців. Пам’ятаю, ми приїхали до Львова всі так нарядні, гарно одягнуті, а гравці «Таврії» — хто в чому; в Києві вже був заготовлений салют на честь чемпіонства, нам пообіцяли преміальні… У підсумку Сімферополь забив один м’яч — Сергій Шевченко після кутового, більше моментів у них не було, але ми не забили і програли.

— Чи відповідає дійсності версія, що, вигравши свою групу Чемпіонату, динамівці вже вважали себе чемпіонами, тому не дуже готувалися до вирішального поєдинку?

— Ні, такого не було. Це чутки. Ми знали, що написано в Регламенті, всі готувалися до вирішального матчу у Львові. Просто, повторюся, недооцінили «Таврію».

— Тоді ж — влітку 1992 року — Ви забили єдиний м’яч за основну команду «Динамо»: 6 червня в грі зі СК «Одеса» (4:2). Пригадуєте, як це було?

— Добре все пам’ятаю: Андрій Алексаненков пройшов лівим флангом до лінії воріт і прострелив мені назад, а я вдарив шведою приблизно з дев’яти метрів.

— Переїхавши в Донецьк, Ви зразу почали демонструвати високу результативність. Але в підсумку жодного разу не зіграли за національну збірну України. Більше того: Вас тільки одного разу викликали на збори. Чому так вийшло?

— Сам не знаю. Був на одних зборах національної команди — 1993 або 1994 року. Більше не кликали. Причому з тими зборами така ситуація вийшла: вони відбувались у Дніпропетровську, де ми готувалися до товариського матчу в Києві; й от на другий день я отримав травму й поїхав додому, в Донецьк. І що цікаво, це все сталося перед календарним матчем із «Динамо». У результаті я не зіграв ані за збірну, ні за «Шахтар» проти киян.

— Із другого боку, Ви виступали за юнацьку збірну колишнього СРСР.

— 1987 року ми стали чемпіонами світу свого віку! Турнір проходив у Канаді, а моїми партнерами були такі відомі футболісти, як Юрій Никифоров, Юрій Мороз, Міржалол Касимов…

— Одна з «козирних» рис Матвеєва-футболіста — штрафні удари. Не намагалися підрахувати, скільки таким способом провели голів?

— Я вже сказав, що не дуже вів свою статистику. Тим паче в такому плані… Але якось подумав, що забив приблизно 20 пенальті й десь стільки ж разів відзначався зі стандартів.

— Можете розповісти про специфіку праці з двома знаменитими тренерами — Валерієм Лобановським і Валерієм Яремченком?

— Із Валерієм Васильовичем особливого спілкування не було. Я ж спочатку грав у дублі «Динамо», де моїм тренером був покійний Віктор Михайлович Колотов. Із Лобановським періодично перетинався на базі, й це були незабутні зустрічі — ми, молоді, боялися його! Якось ішов я базою на тренування зі спущеними гетрами, й тут Лобановський мені назустріч — так мене аж пересмикнуло! Або інший випадок: сидимо в кабінеті лікаря, нам міряють пульс, раптом заходить Валерій Васильович — і в усіх пульс підскакує! Щодо Валерія Івановича — можна сказати, для мого покоління це головний наставник. Яремченко зробив дуже багато для нас усіх — маю на увазі себе, Дмитра Шуткова, Ігоря Леонова, Геннадія Орбу, Сергія Попова, Валерія Кривенцова, Сергія Ателькіна й інших.

— Ви ніколи не задумувалися, чому за часів Вашої кар’єри у футболі України не було національного Суперкубка?

— Задумувався, справді. Й дуже жалію, що не зіграв у матчі такого рангу. Я впевнений, що тоді протистояння «Динамо» і «Шахтаря» нічим не поступалось би сьогоднішньому.

— Чого очікуєте від XVII Суперкубка України?

— Зрозуміло, що тепер він буде ще принциповішим! Упевнений, і «Шахтар», і «Динамо» будуть іще більше мотивовані!

Статистика клубної кар’єри Олега Матвеєва

Символічна збірна партнерів Олега Матвеєва

Дмитро Шутков

Олег Лужний Ігор Леонов Сергій Попов Юрій Мороз

Геннадій Зубов Валерій Кривенцов Міржалол Касимов Геннадій Орбу

Олег Матвеєв Сергій Ателькін